Жінки вміють тільки любити». З почутого, виходить, – мій приятель не сприймає серйозно жінок. Я спробував заперечити, позаяк тільки вчора прочитав книжку «Танок самотнього метелика» Наталії Куліш, у якій сучасна авторка через своїх героїнь твердить протилежне на предмет того, що жінки вміють тільки любити. Жінки у приватних між собою розмовах на сторінках творів Н. Куліш так уміло передають внутрішній світ нинішнього чоловіка, куди там. У самісіньке піднебіння заглядають до своїх ріднесеньких, бачать їх наскрізь од п’ят до маківки. Письменниця у своїх оповіданнях навдивовижу влучно передає ставлення жінок до чоловіків, що вельми рідко нині зустрінеш у загалі сучукрліту.

Тішить те, що в українську літературу прийшла досі невідома письменниця, яка, на противагу авторці «Польових досліджень українського сексу», своїх героїнь пристойно, без вульгарщини та надриву емансипує, вивільняє з затертих образів красного письменства, взагальнює нарівні з чоловіками, ба навіть більше, їхній, жіночий розум, ставить вище за чоловічий. Нехай буде і так!

Уявіть собі двох жінок «бальзаківського віку» в затишній київській кав’ярні. Двоє давніх подружок, які живуть в одному місті, але зрідка бачаться ще з шкільної лави. Звісно, через повсякденні звичні клопоти, сім’ю, а насамперед – твердо бережуть, як зіницю ока, набуту кров’ю, тілом і потом кар’єру. Ніколи їм тратити час на давніх подружок. Одна з них – Мілена Чорна, шатенка, практикуючий психолог, друга – Ярина Дупляк, білявка, успішний сексопатолог. У першої – чоловік тримає модельний бізнес. Але не вдався зростом, нижчий на голову за дружину. В другої – пластичний хірург. Звати його – Василь. Отож туркочуть між собою щиро давні подружки, виявляють у розмові ерудицію, як вправні фахівці своєї справи. Розкривають найпотаємніше, що відомо жінкам даних професій.

До психолога Чорної зазвичай вчащають «чиновники, художники, шоумени, музиканти, артисти, спортсмени та її студенти». А ще, бувало: «Один письменник прийшов на сеанс до Мілени у різних шкарпетках: у білій й зеленій». Попри те, що вчить «людей доглядати за власною душею, плекати своє здоров’я», вона працює й над докторською дисертацією з умовною поки що робочою назвою, досліджує патріархальний соціум. Отже «фігурантами її аналізу» переважно є чоловіки. Серед іншого, Мілена намагається ще «збагнути й свої стосунки з чоловіком та знайти для своєї двадцятирічної доньки гарного хлопця».

На те сексопатолог Ярина Дупляк ділиться своїми ж враженнями про одного з своїх пацієнтів, п’ятдесятивосьмирічного тракториста, який під час сеансу скаржився їй, «що останні два роки щовечора, коли всі домашні лягають спати, він одягає спідницю й хустку своєї дружини і танцює по двору вальс зі стільцями». В такому віці, виявляється, в усіх чоловіків знижується рівень тестостерону, попросту кажучи розпочинається клімакс. Овва, нате: чоловіки також не вічні, як і жінки. В даному разі, що одна стать, що друга – однакові.

Про таке й трішечки інше туркочуть у затишній київській кав’ярні двоє давніх подружок, які, без сумніву, на десерт обсмоктують кожну кісточку своїх суджених половинок, а також безпосередньо їхніх спільних знайомих. І вимальовується в оповіданні «Чоловічі лекала» вельми багатозначна картина, виконана вправно, жваво, дотепно.

Оповідання «Десята паралель» Н. Куліш десь перегукується з «Сойчиним крилом» Івана Франка. І там і там твір вибудовано в епістолярному стилі. Дія між Ним і Нею, можна сказати, триває на далекій відстані (Де той Далекий Схід, а де Україна). Через палке листування обох, небайдужих одне до одного героїв, читач у захоплені поринає й довідується про незнане досі життя української наївної школярки та стрільця-радиста Олександра Шемета у В’єтнамі з 1980 по 1985 роки. Твір ущільнений, наповнений багатьма подіями, читається на одному подиху.

Так само можна сказати й про інші твори письменниці, що захоплюють своїм змістом, викладом, яскраво-точно відображають взаємозв’язок між чоловіком і жінкою на тлі сьогоднішньої вкрай неспокійної доби. Скажімо, це стосується таких оповідань, як «Чому танцює богомол», «Берці з запахом літа», «Місто зустрічі», «Хід конем», «Райські яблука» та інші.

Наталя Куліш у невеличких своїх оповіданням напродиво тонко перетинає ту невловиму межу між чоловіком і жінкою, намагається влучно передати її читачеві, мов художник малює доладно кожну пір’їнку жар-птиці.

На фото: Наталя Куліш